Головному герою роману за тридцять, і здається, що він нещасний з пелюшок, чи то пак з моменту, як інші діти навчилися вимовляти його дивне ім'я - Ґілен Віньоль, яке вони, власне, постійно перекручували, знущаючись із бідного хлопця. А ще Ґілен - одинак, про нього складається враження як про дуже самотнього чоловіка, який розмовляє зі своєю золотою рибкою (бо з ким іще?), ненавидить свою роботу, але наче не має іншого вибору і мучить себе, не кидаючи її. Але не так вже хлопцеві й не пощастило. Бо є в нього все ж таки найкращий друг - старий Джузеппе, який раніше працював разом із Ґіленом на так званій книгобійні (заводі з утилізації книг), допоки із ним не трапилося щось дійсно дуже страхітливе.
Єдиною радістю в житті Ґілена видається порятунок нерозмелених у сіру мелясу сторінок невідомих книг і читання їх у ранковому експресі, дорогою на роботу. Одним словом, Ґілен - такий собі дивак, що не могло не привабити мою увагу, адже я страшенно люблю все дивне - від речей до людей або навпаки. І хоча епізоди читаних хлопцем книг не завжди гарні чи милі, а іноді страхітливі й незрозумілі, пасажири експреса лише радіють такому ранковому екшену. У Ґілена з'явилося навіть декілька фанаток похилого віку, які одного чудового ранку запрошують його почитати для них окремо. Вся ця частина мені просто неймовірно подобалася! Прекрасна історія, дивакувата, але цікава і дуже мила. Так, ви правильно розумієте: АЄОА, як каже мій улюблений Майкл Щур. Себто, Але Є Одне Але. А саме: одного чудового дня у ранковому експресі хлопець випадково знаходить під сидінням флешку, і, як обіцяє анотація, це повністю змінює його життя. Проте це стається якось надто мляво, і таке враження, що не він, а саме старий Джузеппе прагне знайти власницю флешки більше, ніж сам Ґілен. Так-так, флешка належить невідомій дівчині, якій 28 років. Її звати Жюлі, і вона пише свої щоденники, ймовірно прагнучи стати письменницею (на жаль, у романі це ніяк не пояснюється). І ось Ґілен настільки захопився вмістом цього щоденника в електронному варіанті, що замість врятованих сторінок невідомих книг читає в ранковому експресі вже ті ж щоденники, таємно сподіваючись, що колись у потязі їхатиме Жюлі, почує свою писанину і заговорить з ним. Все б нічого, якби щоденники дівчини не були, м'яко кажучи, далекими від ідеалу і талановитості. І все це пов'язано із її, як казала Annie ReadsBook у своєму огляді, "не найкращою роботою на світі". І це направду м'яко кажучи. Звісно, я вам про неї, тобто роботу, нічого не скажу, бо це був би ой який спойлер! Тож читайте самі і складайте свої враження. Я скажу лишень, що перша половина книги мені надзвичайно сподобалася, натомість як друга половина не сподобалася взагалі. Книга мене не відпускала дуже довго, після прочитання на мене накотила така величезна кількість емоцій, якими я ділилася з усіма, з ким могла, намагалася зрозуміти, чому автор зробив той чи інший вибір у долях своїх героїв і в кінці так і не змогла пробачити йому професії 28-річної француженки Жюлі. Та ми з моїм другом дійшли висновку, чому автор дав дівчині таку роботу. Але вам не скажу, бо заспойлю. От як прочитаєте книгу, пишіть мені, поговоримо :)
Власне, чому я взялася за прочитання цієї книги? Тому що мене зацікавив саме критичний огляд цього роману. А я люблю читати книги, які не всім подобаються і про які можна подискутувати. Проте тут, як на мене, все доволі однозначно, хоча можу й помилятися. Мені, як естету, друга частина книги тому й не сподобалася, бо було там занадто багато непривабливих сцен, які аж ніяк не надихають. Принаймні, мене. Якби ж знаття! - як казала Скарлетт О'Хара. А остаточно переконала мене читати цю книгу її обкладинка, яка в перекладі російською містить таке речення: "Ця книга схожа на фільм "Амелі": на кожній сторінці на обличчі з'являється усмішка". До слова, я обожнюю фільм "Амелі"...
Вирок Сови: 3/5.
Немає коментарів:
Дописати коментар